Якщо Чарльза Діккенса написати "Різдвяну пісню у прозі" надихнула якась країна, то це точно була одна з Прибалтійських красунь.    

16 грудня, ввечері, на львівському вокзалі, зібралося 25 пластунів із різних куточків України, з єдиною метою – повезти Вогник Миру і Любові до української громади країн Прибалтики. Два бусики, повні щасливих облич, вирушили на північ, де вже через три години зіткнулися з першою запланованою перепоною – українсько-білоруським кордоном. Люди у формі на обох пропускних пунктах були спокійними та трішки сонними – прикордонний рух особливою жвавістю не відзначався. Перевірки пройшли швидко та безболісно, паспорти зібрали на повернули менш, ніж через п'ятнадцять хвилин, лише один прикордонник дуже зацікавився нашою сувенірною продукцією – колекціонер? 

Чи просто дата виборів Президента Білорусії наближалася? Це досі для нас залишилося великою таємницею. Дорога по той бік кордону була вдвічі загадковішою ще й тому, що країна веде цікаву політику (засекречення стратегічних об’єктів? Хто-зна) не-нанесення-дорожних-шляхів-на-електронний-навігатор. Тому їхали здебільшого по вказівниках, яких, проте, цілком вистачало, щоб благополучно доїхати до Мінська. 

Орієнтир у столиці, який отримали від білоруських скаутів – станція метро «Тракторний Завод». Тут і розпочався нелегкий квест «Знайди мене» у чужому місті, без GPS, і з купою тракторів навколо, які чистять вулиці, евакуюють зле припарковані автівки, та просто милують око вздовж доріг та трас. 

На місці були за годину, другий бусик насолоджувався мінськими пейзажами іще довше. Гостинно прийняли нас синьосорочні скаути організації БРСА, напоїли чаєм та виділили цілий актовий зал для відпочинку із далекої дороги. Коли ж уся українська делегація була в зборі, провели церемонію передачі Вогню. Нажаль, їх було лише четверо, та кілька присоромлених кадетів (дійство мало місце у Першому Мінському Кадетському Училищі, де вчителюють багато їхніх виховників, а директор – один із засновників БРСА) виглядали з-за їх спин. Білорусам було дуже приємно отримати Вогонь від нас, вони за нього дуже дякували та вибачилися, що їх так небагато – причиною тому було те, що передача Вогню відбувалася в п’ятницю в обід. Також вони висловили надію на подальшу співпрацю, а також велике зацікавлення українськими Карпатами. 

Після офіційної частини ми відбули на неофіційну, яку нам люб’язно запропонували організатори зустрічі запросивши для нас екскурсовода, яка показала нам принади білоруської столиці: меморіал жертвам трагедії на Немізі, костел Пресвятої Діви Марії, Святодухівський монастир, Палац Республіки – найпрекрасніше диво сталінського ампіру, Дім профсоюзів та багато іншого. Вразила краса центральної ялинки, а також величина та безплатність ковзанки під нею, якщо приходиш зі своїми ковзанами. 

Обідали ми за 20 тис. гр. од. (велично звучить, от лише курс місцевих грошових одиниць до гривні: 1 білоруський рубль – 0,0028 грн.)  

Після прогулянок по місту та відпочинку в училищі ми продовжили нашу мандрівку. 

Білорусько-литовський кордон пройшли без пригод та зайвих запитань, і вже на ранок наступного дня сонна, але від того не менш прекрасна Рига, нас зустріла. Познайомилися ми із нею на залізничному вокзалі. Далі пан Людвіг поводив нас маленькими вуличками (о, які ж вони були крихітні після сталінсько-ампірських мінських магістралей!), які привели (наче до Риму!), але ні, не до Риму, а до Пельменної, яка, проте, була ще не готова нас прийняти, тому ми вирушили далі. Пам’ятник Бременським музикантам, Дім Чорноголових, Церква Святого Петра, Ризька статуя Свободи та вуличка із «17 миттєвостей весни», за рогом якої уже Таллін… Величезні порції пельменів, прогулянки та фотосесії, поки в організаторів брала інтерв’ю кореспондент для радіо «Свобода» пані Людмила. Далі – недовга дорога у латвійській електричці до містечка Єлгава, де і відбувалися зустріч із українською діаспорою та латвійськими гайдами. Церемонія передачі Вогню відбулася у Єлгавському Римському католицькому соборі, служба Божа проводилася латвійськими священиками. Багато людей – не лише українців, були присутні на Богослужінні, і всі запалили свічку, щоб принести Вогонь Миру та Любові у свої домівки. 

А ми – далі в дорогу. Наступним пунктом призначення став Таллін. Побачивши це місто у світлі вуличних ліхтарів та із відблиском фігурних сніжинок, нам перехопило подих. Коли ми зайшли в Український культурний центр, ми зрозуміли, що на вулиці подиху нам не перехоплювало – настільки гарно було всередині. Але нехай усі принади центру залишаться нашою маленькою таємницею – адже є такі речі, які словами просто не описати. Віднесемо таємниці українського замку в Таллінні до цієї категорії. 

Програма перебування в Естонії насиченістю не відрізнялася від інших країн – недільного ранку, на Миколая, ми передали Вогонь на Службі Божій в Українській Церкві у тому ж таки центрі. Після Служби мали зустріч із українською громадою, яку відвідав і Надзвичайний та Повноважний Посол України у Естонській Республіці пан Віктор Крижанівський. Віктор Володимирович також подякував нам за добре діло, яким займаємося, і висловив готовність сприяти співпраці українців із України із українцями з Естонії. 

Після зустрічі ми відправилися на екскурсію по будинку, і за годину, як виявилося, не побачили навіть половини усіх секретів – послухали лише історію Церкви, відвідали майстерню майстрування з дерева та ознайомилися із тонкощами аплікацій із тканини. Надовго не затримувалися у блуканні замковими доріжками, адже в Домі Туриста нас уже чекали найменші українці із чудовими представленнями до свята Миколая. Вражало, але дітки розмовляли настільки гарно і без акценту українською мовою, що складалося враження, що вони не народилися і виросли у цій північній країні, а лише так, як ми, заїхали туди провідати дорогих людей… Просто молодці! 

Після чудового свята Миколая та обіду в естонській «Пузатій Хаті» ми вирушили гуляти по Таллінні та на різдвяні закупки. Прогулянка по визначних місцях завершилася  спогляданням нічного моря – холодного і далекого, яке, проте, так і манило в свої обійми… Балтійське море… 

Повернувшись в центр, пан Анатолій та його син Нестор вчили нас робити папір. Так що тепер нам уже не потрібна целюлоза, яка так швидко псується, наше послання прочитають і через тисячоліття! 

Ввечері того ж дня вирушили на Вільнюс, куди прибули майже одночасно вранці в понеділок. Українська церква Святої Трійці стоїть у самому центрі Вільнюса. У церкві нас погодували з дороги, ми відпочили, набралися сил і – ще одна церемонія передачі. Отець Павло та отець Августин провели молебень, після якої сфотографувалися з нами. Як виявилося, вони отримали Вогонь напередодні від литовських скаутів, проте їм було дуже приємно, що ми не оминули їх, а також завітали із нашою Свічкою.